Ранкове осіннє сонце жбурляє у вікна свої промінці, а ті із дзенькотом відбиваються. Училищна зала вітає студентів 1-3 курсів та гостей. Навпроти сцени – уважні слухачі у білих халатах. Між ними – тиша. На сцені – промовець, теж у халаті. Він говорить. Спочатку – упівголоса, потім – гучніше, але всеодно із ледь помітним тремтінням. Мікрофон раз у раз вихоплює слово «біль». Воно повторюється і повторюється…
Цього дня в актовій залі Лебединського медичного училища імені проф. М.І. Сітенка відбулася Конференція в рамках Тижня паліативної та хоспісної допомоги. Студентки 3 курсу, під керівництвом заступника директора Світлани Михайлівни Пухно, представляли свої міні-проекти, наголосивши на основному завданні своїх робіт: дослідити історичні грані розвитку хоспісного руху в Європі, особливості організації паліативу в Україні (зокрема у Сумській області) та визначити специфіку роботи медичної сестри хоспісного відділення.
Якщо заглибитися у значення термінів, дані поняття завжди йдуть поруч. Зі слів Сесилії Сандерс, винахідниці моделі сучасного хоспісного руху та відкривача першого хоспісу, на практиці у лікарнях студенти-медики в основному зустрічаються із болем, що минає. Тоді як пацієнти, що потребують хоспісно - паліативної допомоги, зазвичай не скаржаться. Вони звикають до постійного болю, звикають до стін своєї палати, до металевих поручнів, до запаху «лікарні», до нескінчених ін’єкцій, процедур, пігулок.
Я думаю, усі учасники Конференції, яка закінчилася переглядом фрагментів фільму про Оскара і рожеву пані, зрозуміли найважливіше. Перше: неможливо вилікувати невиліковне і відвернути неминуче, але можливо полегшити нестерпне і допомогти, коли тому, хто поруч, коли найважче. Друге: ніщо не дасть кращого лікувального ефекту за щиру доброту, яка струмить із ваших очей, за посмішку, яку ви подаруєте не за звичкою, за молитву, яку ви скажете від серця. Ніщо. Третє: біль – це ланцюжок фізичного, душевного і духовного страждання і той, хто вирішує боротися з ним, повинен знати ворога в обличчя. Третє слід підкреслити. Кожен, хто переступив поріг училища, отримав чотири роки – час на те, аби вчитися. Вчитися тому, про що говорилося на конференції в актовій залі Лебединського медичного училища імені проф. М.І. Сітенка прохолодного осіннього ранку, коли сонце жбурляє у вікна свої промінці, а ті із дзенькотом відбиваються…
